НАЙВИЩА НАГОРОДА – ЛЮДСЬКА ШАНА
Люди Верховинської землі
НАЙВИЩА
НАГОРОДА – ЛЮДСЬКА ШАНА
Цьогорічної осені, коли з дерев, наче роки пролітають , обпаде останнє пожовкле листя, навіюючи спогади про прожите, в затишну оселю всіма шанованого явірчанина, ветерана другої світової війни, інваліда першої групи, ветерана праці, зв’язківця з багаторічним стажем, орденоносця Йосипа Кузьмича прийде вісімдесятип’ятилітній ювілей. Звичайно, не всі люди радіють такій поважній даті: краще сорок, аніж вісімдесят п’ять, краще молодість ніж старість ,- каже народна мудрість. Але Йосип Йосипович оптимістичний реаліст і життя сприймає, як дар Господній, який треба гідно прийняти й достойно пронести життєвими лабіринтами, незважаючи на спокуси, розчарування та невдачі. Те одне з основних правил духовного життя він завжди намагався виконувати, хоч досить часто це було робити надто важко, особливо в часи безбожництва та атеїзму. І ось так , уже вісім з половиною десятків живе ветеран з твердим переконанням, що наше ставлення до ближнього є віддзеркаленням нашого відношення до Бога. А за це, як вдячність, він має велику повагу в односельчан, колишніх і теперішніх колег-зв’язківців, і – що найголовніше – Господню опіку.
Нелегким було життя Йосипа Йосиповича з раннього дитинства. У 12 років, після смерті батька, залишився сиротою, зваливши на свої дитячі плечі всю чоловічу роботу в домашньому господарстві. Так він передчасно попрощався з дитинством , з навчанням у школі, хоча мав неабиякі здібності до науки та бажання вчитися. Втім, і до того в школу ходив лише взимку. Влітку – треба було працювати в полі. Тому закінчив лише 5 класів. А далі були нелегкі життєві інститути, де іспити доводилося складати, як кажуть, без підготовки, часто в складних, іноді – в екстремальних ситуаціях. Особливо це було відчутно в роки першої радянської окупації, коли до нас прийшов, так званий «золотий вересень». А потім була війна, яка кривавим смерчем пронеслася по долях мільйонів українців. На власні очі, хлопчина, бачив радянську колективізацію, як із селянських господарств забирали все, примусово записуючи людей до колгоспів. Добре пам’ятає, як німці вивозили односельців на каторжні роботи до Рейху. Самому цієї страшної участі вдалося уникнути, адже був ще молодий. Хоча і тут, на рідній землі, аж до 1944 року, поки радянські війська не відтіснили німців на Захід, працював на лісозаводі. А коли наш край знову повернувся під радянський протекторат , Йосипа Кузьмича призвали до війська. Після короткого навчання армійській справі на Житомирщині, його та ще тисячі необстріляних однолітків поспіхом відправили до Польщі, на той час - в саме пекло війни. Як відомо, на підступах до Німеччини, нацисти для оборони сконцентрували великі сили й робили все для того, щоб не здати радянським військам своєї території. Особливо запекло оборонялися бійці армії генерала Власова, з якими також доводилося воювати. Цим воякам було чого втрачати. На батьківщині їх вважали зрадниками, й кара за це була неминучою, а німцям просто стали не потрібними. В таких непростих умовах, в складі І Білоруського фронту, яким тоді командував маршал Жуков, Йосип Йосипович брав участь у кровопролитній Вісло – Одеській операції , згадка про яку ще й сьогодні викликає біль і сум. Тоді полягло тут чимало молодих бійців. Взяти хоча б колишніх односельчан Йосипа Йосиповича. В 1944 разом з ним до війська призвали ще 12 хлопців, і жоден із них не повернувся на рідну землю. Це Йосип Кольган, Василь Бринь, Іван Сокирко, Іван Романович та інші. Згадуючи про бойових друзів, на обличчі ветерана мимоволі з’являються сльози. Господь вберіг лише його, хоча пережив важке поранення в руку, під час лікування якого мало не попрощався із життям.
Взагалі про свій фронтовий період, нехай і не такий уже й великий, Йосип Йосипович може розповідати годинами. Бог зберіг йому чудову пам’ять, він до найменших подробиць пригадує бойові операції, прізвища та імена своїх командирів, фронтових друзів, пройдені населені пункти, яких було чимало ,адже пішки з боями довелося пройти аж до німецького кордону. При цьому, через особисту скромність, мало згадує про себе, а все більше про однополчан. Хоча його солдатський подвиг тоді був високо оцінений. Взяти хоча б те, що два дні поспіль – 16 та 17 січня – 1945 року він відзначений командуванням дивізії подяками, відповідно: за форсування Вісли та взяття Варшави, згодом нагороджений медаллю « За відвагу», яку вручили йому з невідомих обставин лише в 1953 році. Серед бойових нагород є й два ордени: Великої Вітчизняної війни та «За мужність».
Не дивлячись на те, що в травні 1945 року капітулювала Німеччина, багато наших земляків ще довго не поверталися до рідних домівок. Хтось продовжив війну на Далекому Сході, а дехто, серед яких і герой моєї розповіді, були задіяні для охорони військових об’єктів.
Йосип Йосипович свою рідню побачив лише в січні 1946 року. І, як згадує сьогодні , в селі тоді панував тиф. Багато людей хворіло, чимало й померло. Не обминула ця страшна епідемія і його, але з часом вдалося викарабкатися й приступити до мирного життя. Спершу влаштувався на роботу в споживче товариство, затим був заготовачем худоби та різноробочим в місцевому колгоспі, а в 1950 році пішов працювати на пошту, якій віддав 41 рік своєї трудової біографії, чесно і віддано виконуючи службові обов’язки, будучи прикладом як у роботі, так і в повсякденному житті для ровесників-поштовиків та молодого покоління;фактично був її творцем, як зараз модно казати – стояв біля витоків. З його розповідей можна написати цілу історію формування та розвитку зв’язку на Турківщині, настільки вони багаті на цікаві, неординарні події, повчальні приклади, мудрі й доречні рекомендації.
Нелегко в ті часи доводилося працювати. Земля загоювала повоєнні рани, час від часу в лісах та й населених пунктах було чути стрілянину між вояками УПА та енкаведистами. До інтелігенції, в тому числі й поштовиків, була прикута особлива увага як з одного боку, так і з іншого. Обставини вимагали особливої пильності, за одне необережно сказане слово можна було поплатитися життям, в кращому випадку загриміти до Сибіру на два десятки років - пригадує Йосип Йосипович .- Пошта тоді знаходилася в приватній хаті, й лише згодом місцеве господарство виділило для неї невеличке приміщення. Кореспонденцію, якої було чимало, возили фірою, дуже часто до поїзда носили в рюкзаках. Окрім чисто поштових справ, начальник мав багато інших обов’язків: керував монтерами електрозв’язку, відділенням ощадкаси, виконував великі обсяги громадської роботи. І все це треба було встигнути, роботу виконувати якісно, щоб не було скарг. Тоді найменше звернення громадян ретельно розглядали державні органи, не так, як зараз, що нікуди бідній людині поскаржитися, не те що знайти правду. Газет , листів , переказів тоді було значно більше, в порівнянні з сьогоднішнім часом. І що головне – всі сумлінно виконували свою роботу, до речі, й не за велику платню.
І справді, важко заперечити сказане зв’язківцем– ветераном. Яскравим свідченням його сумлінного й чесного відношення до роботи є високі урядові нагороди, які за карі очі не присвоювали. Їх треба було таки заробити. А це: почесна грамота Міністерства зв’язку України (1968 рік), орден Трудового Червоного Прапора в 1971 році, почесна грамота Міністерства зв’язку СРСР (1968 рік) орден Жовтневої революції в 1981 році та ще багато-багато нагород від керівництва обласного та районного підрозділів зв’язку.
Бачачи в особі Йосипа Йосиповича сумлінного, наполегливого, вимогливого, чесного керівника, тодішній начальник Турківського вузла зв’язку запропонував йому ще попрацювати, уже будучи на пенсії, щоб молоде покоління мало з кого брати приклад, наголосивши при цьому, що на заслужений відпочинок він може піти, лише коли сам виявить бажання. Відчуваючи в собі сили та й свою потрібність пошті, він ще сім років не розлучався з улюбленою професією..
Сьогодні колишні колеги по роботі, багато з яких ще й зараз працюють, пригадують, що його людяність і доброта завжди добре поєднувалися з принциповістю й вимогливістю, не лише по відношенні до себе та підлеглих, а й навіть до керівництва. Були непоодинокі випадки, коли Йосип Йосипович робив їм слушні зауваження , критикував, якщо мова заходила про принципові речі, завжди й в усьому захищав підлеглих, був для них, як батько. Пам’ятаючи це , до нього і зараз звертаються за порадами, адже життєвого та професійного досвіду йому не позичати.
Явірський сільський голова Степан Ігнацевич, почувши про мій намір написати про всіма шанованого земляка до газети, зрадів, мовляв, – заслужений та достойний чоловік, один з найактивніших ветеранів , просто чудова, доброзичлива людина, яких зараз ой як мало. Жодне зібрання фронтовиків в селі не обходиться без Йосипа Йосиповича, його життєво змістовних, цікавих виступів, в яких - і мудрість, і досвід, і шана .
А якщо вдатися до порівняння, то людське життя схоже на траву: зазеленіла навесні й не побачиш, коли косити треба і в стоги складати. Тож нехай стиглі життєві трави Йосипа Куьмича ще зеленіють довго – довго на радість дітям , онукам, близьким та знайомим.
Василь Васильків.
Львівська обл.
Фото1: Ветерану Другої світової війни та ветерану праці – 85
Фото2: Фото з архіву: кращі працівники Турківського районного вузла зв’язку після нагородження. 1971 рік. Зліва направо: електромонтер Степан Гнилянський, телефоністка Дарія Лугова та начальник Явірського відділення зв’язку Йосип Кузьмич
